я не любл

 люблінський

n геогр. н.

м. Люблін

г. Люблін, -на муж.

 ч Люблін

Кленович, Севастян Фабіан (бл. 1545, Калуш, Польща - 1602) - укр.-польськ. гуманіст, поет, громадський діяч. Навчався у Краківській академії, по закінченні якої був бургомістром м. Любліна, а потім викладачем і організатором навчального процесу в Замойській академії. Написав чотири поеми, найвідоміша з яких "Роксоланія" ("Україна"). В ній у дусі властивого для ренесансного гуманізму утвердження самостійної естетичної значущості природи оспівує красу і багатство укр. землі, відтворює історію її міст і сіл, зображує життя і звичаї народу, використовуючи при цьому багатий арсенал поетичних засобів античної літератури і міфології, яка переплітається з давньоукр. Гуманістичний характер філософських поглядів К. виявляється насамперед в його розумінні людини як сповненого гідності, самостійного, активного творця свого земного буття. Герой його творів не аскет, що втікає од світу і а людина дії - моряк, який відкриває нові землі, купець, учений. Власне, вся його поема "Роксоланія" - це гімн праці, заклик до активного земного самоутвердження людини. К. - прихильник етичного раціоналізму С. уть морального вдосконалення вбачав у ошляхетненні людського розуму, а однією з головних чеснот вважав уміння підкорити розумові свої бажання. Моральним ідеалом була стоїчна концепція досконалої людини, згідно з якою головними людськими чеснотами є стійкість, шляхетність, розважливість, справедливість, патріотизм; вони можуть бути прищеплені вже у дитинстві. Кінцева мета виховання, за К., - це формування гідного і доброчесного члена суспільства. К. прагнув навіть заснувати на укр. землях латиномовний Парнас.

Косів, Сильвестр (? - 1657) - укр. культурно-освітній та церковний діяч, вчений-гуманіст, професор риторики й префект Лаврської школи (1631), згодом - Києво-Братської колегії (1633), від 1634 р. - єпископ Мстиславський, від 1647 р. - митрополит Київський, Галицький і всієї Русі. Автор відомих творів історичного характеру "Ексегезис..." (1635), "Тератургема, або чудеса", у співавторстві з Атанасієм Кальнофойським (1638), полемічного твору "Патерикон..." (1635) та кількох трактатів О. світу здобув у Віленській братській школі, Люблінській єзуїтській колегії, Замойській академії; вдосконалював освіту в одному із західноєвропейських ун-тів. В освітній і суспільно-політичній діяльності, в етичних та філософських роздумах орієнтувався головно на ренесансно-гуманістичні ідеали голланд. та нім. мислителів-репрезентантів Північного Відродження, переважно - "нідерландськогоруху". К. постійно наголошував на необхідності засвоєння укр. молоддю західноєвропейської культури, зокрема філософії, вхідними дверима до якої цілком резонно вважав лат. мову С. воїми історичними працями та курсами лекцій К. впливав на усвідомлення українцями своєї національної ідентичності З. агальну суспільно-політичну орієнтацію і філософську поставу К. характеризують його негативне ставлення до Брестської унії 1596 р. й одночасно категоричне заперечення доцільності не лише політичного союзу між Україною та Московською державою, а й самих переговорів з цього приводу. К. рішуче виступав проти намагань московського патріархату підпорядкувати Українську православну церкву.

[br]

Осн. тв.: "Ексегезис" (1635); "Патерикон..." (1635); "Тератургема, або чудеса" (1638).

Сакович, Касіян (1578, Потеличі, Галичина - 1647) - мислитель, поет, педагог, перекладач, богослов гуманістичного спрямування. Навчався в Краківському ун-ті та Замойській академії. Від 1620 до 1624 р. був викладачем і ректором Київської братської школи, а згодом проповідником у Любліні при православному братстві. 1625 р. прийняв унію, 1641 р. - католицизм і вступив до чину августинців. У цей час С. видав низку полемічних творів, спрямованих проти православної церкви, її ієрархії, чинів та обрядів. У роки свого ректорства в братській школі написав "Вірш на жалосньїй погреб козацкого рьіцера Петра Конашевича Сагайдачного", де утверджується ідея неперервності укр. історії від Києворуської доби до XVII ст., створюється образ ідеального православного володаря, прославляються запорозьке військо та його полководці як захисники свободи вітчизни, які уподібнюються античним героям. Розглядаючи людину як самоцінність, С., перегукуючись із гуманістами Відродження, говорить про неї як про мікрокосм, що є скороченим відтворенням макрокосму. Він високо підносить людський розум, пізнання людиною зовнішнього світу, наполягає на необхідності будівництва шкіл, вище цінуючи освіченість, ніж побожність. На відміну від авторів попереднього періоду братського руху, мислитель схвально ставиться до світських наук і мудрості, широко використовує твори античних філософів, письменників, істориків. Але найглибшою мудрістю та найглибшою філософією і теологією він вважає пізнання людиною самої себе, необхідне для того, щоб на його основі вона могла керувати "домом свого тіла", думками і вчинками. Вважаючи, що душа є формою органічного тіла, С. хитався у її розумінні між аристотелізмом і платонізмом, стверджуючи, що вона є самосутньою сутністю, простою і безсмертною, яка може жити і без тіла. Він розрізняв три види душі - вегетативну, чуттєву й раціональну, або інтелект, докладно проаналізував здатності душі: відчуття (смисли), уявлення, фантазію, пам'ять, мислення. При розгляді питання про походження душі (передається батьками, вдихається Богом) С. захищав від звинувачення в єресі Транквіліона-Ставровецького, який схилявся до думки, що душа людині передається від батьків. У творах С. є чимало гуманістичних тенденцій і перегуків з ідеями діячів західноєвропейського Відродження.

[br]

Осн. тв.: "Аристотелівські проблеми, або питання про природу людини" (1620); "Трактат про душу" (1625).

Татаркевич, Владислав (1886, Варшава - 1981) - польськ. історик філософії, історик естетики і мистецтва, аксіолог. У кожній із цих царин залишив оригінальні праці (новаторські з історії естетики); багато з них опубліковані іноземними мовами. У1903 р. студіював на ф-ті права Варшавського ун-ту, з якого після третього семестру (1905) був виключений за участь у студентському мітингу протесту. Нетривалий час студіював у Цюриху і Берліні. У 1907 - 1910 рр. вивчав філософію в Марбурзі під керівництвом Когена і Наторпа, де захистив докт. дис. У 1911 - 1912 рр. перебував на додаткових студіях в Парижі. Габілітувався у Львівському ун-ті в 1919 р. ("Про абсолютність добра", Варшава, 1919). Був проф. чотирьох польськ. ун-тів - у Вільно, Познані, Кракові і найтриваліше - у Варшаві (1915 - 1919 рр., 1923 - 1960 рр., з перервами у 1939 - 1945 рр. - війна та у 1950 - 1956 рр. - з політичних міркувань). Докт. Honoris Causa Ягеллонського ун-ту (1968) і Люблінського католицького ун-ту (1976). Найбільше задоволення отримував від дослідження минувшини у філософії і естетиці. В обох царинах спирався насамперед на факти, аби шляхом опису, співставлення та виявлення відповідних впливів дійти до їхнього пояснення і встановлення спільних проблем та напрямів у філософському, естетичному і етичному мисленні З. аймаючись великими відтинками часу, намагався збагнути та виявити в окремих епохах дві творчі тенденції: максималістичну (синтез, система) та мінімалістичну (думка аналітична, критична) В. історико-філософських дослідженнях був прихильником методу, опертого на пояснення і розмисли.

[br]

Осн. тв.: "Історія філософії". Т. 1 - 2 (1931), Т. 1 - 3 (1948 - 1950); "Зосередженість і марення: Студії в галузі естетики" (1951); "Історія естетики". Т. 1 - З (1960 - 1967); "Про щастя" (1947); "Шлях до філософії та інші філософські трактати" (1971); "Шлях через естетику" (1972).

Яворський, Стефан (1658, с. Явори Львівської обл. - 1722) - церковний, суспільно-політичний діяч, письменник, філософ. Початкову освіту отримав у Яворі, пізніше вчився в КМА, згодом у Львові, Любліні, Познані та Вільно в єзуїтських навчальних закладах. Після повернення в Київ викладає в Академії риторику, філософію та теологію. Його курс лекцій, що має назву "Філософське змагання" (1692 - 1693), є свідченням становлення професійної філософії в Україні і зразком постренесансної схоластики, де томістичний аристотелізм уживається з філософськими тенденціями Нового часу. Плідною у київський період його діяльності була полемічна творчість. Його твори "Конкордація Святого Письма", "Про церкву", "Про Святу Трійцю" присвячені полеміці з католицизмом. Я. відомий своєю поетичною творчістю, удостоєний титула "лавроносний поет". Як громадсько-політичний діяч тісно співпрацював з гетьманом Мазепою, виконував ряд дипломатичних місій. Я. - реформатор і протектор Московської слов'яно-греко-латинської академії. Через розходження поглядів на церковну реформу (він був прихильником розмежування світської і духовної влади) з тогочасними можновладцями в Росії поступово відходить від активної суспільно-політичної праці. Головним твором Я. є його полемічна книга "Камінь віри...", де робиться спроба об'єднати зусилля православних і католиків для полеміки з протестантизмом.

[br]

Осн. тв.: "Філософське змагання" (1692 - 1693); "Камінь віри" (1728).